Тиша в Тибеті збудила світ.

Поки в світі є регіони – "чорні діри”, куди заборонено заглядати, годі розв’язати численні конфлікти.

Олімпіада-2008 стала подією не лише спортивною, але й політичною. Про це можна з певністю сказати вже зараз. Медіа-протистояння навколо ситуації в Тибеті збіглося в часі з загостренням конфлікту Росії та НАТО щодо ПРО, а в останні дні – ще й висловами російських посадовців стосовно прийняття України та Грузії до Альянсу. Поєднує дві теми раптове поширення риторики холодної війни в ЗМІ, а інколи й серед найвищих посадових осіб. Захід з одного боку, Росія та Китай з іншого – це протиставлення, поки що лише гіпотетичне, ілюструють слова голови комітету Держдуми Росії з закордонних справ Костянтина Косачова, який погрожує можливим військово-політичним зближенням Росії з Китаєм в разі прийняття України та Грузії до НАТО.

Тибет привертає увагу

Нагадаємо, що поштовх протестам проти політики китайського уряду в Тибеті, які поширилися по всьому світові, дали заворушення в столиці Тибету Лхасі 10 березня цього року. За офіційною версією китайської влади, ініціаторами конфлікту були тибетці, що вбили кількох етнічних китайців. Пізніше заворушення перекинулися на інші тибетські міста й на сусідні провінції Китаю. Натомість уряд Тибету у вигнанні покладає відповідальність за придушення мирних акцій протесту на Пекін. За його підрахунками, під час конфлікту загинуло більше 100 тибетців.

Захід доволі інтенсивно відреагував на ці події: конфлікт є однією з головних тем для медіа, протести тибетців, а останнім часом і китайців перекинулися на вулиці європейських і північноамериканських міст, а ряд лідерів західних держав вдався до дипломатичних кроків, які свідчать про засудження Китаю. Про відмову брати участь у відкритті Олімпіади-2008 вже заявили президенти Чехії та Естонії, канцлер Німеччини, прем’єр-міністри Великої Британії та Польщі, занепокоєні ситуацією найвищі посадовці Франції, Австрії та Австралії; голова Європарламенту Ганс-Ґерт Поттеринґ не виключив можливості бойкоту Олімпійських ігор у Пекіні з боку Євросоюзу. Щоправда, Міжнародний олімпійський комітет згадку про Тибет із договору про підготовку до спортивного форуму прибрав.

Чому Тибет? Чому Китай?

Увага Заходу прикута саме до Тибету, хоча заворушення відбуваються й в інших західних регіонах Китаю, зокрема в Синьцзян-Уйгурському автономному районі. Спостерігачі зауважили систематичні порушення прав людини в цьому регіоні, але уйгури можуть лише мріяти про таку увагу світової громадськості, яку мають тибетці. Звідки ж подібна диспропорція?

Не виключено, що однією з її причин є прихильність західних медіа до тибетської культури, з VII ст. н.е. нерозривно пов’язаної з буддизмом. Уйгури ж, представники тюркського народу, сповідують переважно іслам. До того ж щодо них китайська влада вдало використовує загальник "боротьби з тероризмом" – наприклад, вбивство 18 уйгурів в горах Паміру 5 січня цього року вона пояснила викриттям тренувального табору терористів. Утім, Далай-ламу Пекін нещодавно також звинуватив у причетності до підготовки терористичної діяльності. За межами Китаю цьому мало хто вірить.

Інша причина, з якої саме до Тибету прикута увага світу – активна діяльність тибетської діаспори, яка педалює політичну складову конфлікту в Китаї. Український китаєзнавець Олексій Коваль у коментарі 1+1 News звернув увагу на те, що високопосадовці та ЗМІ надто мало говорять про розгін демонстрацій тибетців в Індії та Непалі – хіба що міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch звернула увагу на ці події. Щоправда, в цих двох країнах дії влади були менш жорстокими, ніж у Китаї; крім того, тут відомі імена та стан заарештованих.

Тибетська діаспора найбільше зацікавлена саме в приверненні уваги до Китаю, події останнього місяця та Олімпіаду вона розглядає як реальний шанс домогтися реальної автономії; можливо, дехто сподівається навіть на незалежність. Тому, наголошує Олексій Коваль, Пекін зробив стратегічну помилку, привернувши увагу до політичної складової конфлікту. Якби він представив власні дії суто як припинення різанини й грабунку та встановлення громадського порядку, ескалації конфлікту та аж такого міжнародного розголосу могло б не бути.

А так керівництво Китаю розцінило дії Далай-лами як підбурювання "сепаратизму", незважаючи на те, що нині він укотре підтвердив свою заяву 1974 року: метою тибетців є не незалежність, а культурна автономія в складі Китайської народної республіки. При цьому провладні медіа вдало маніпулюють висновками. Наприклад, директор Китайського центру досліджень із тибетології в Пекіні безпосередньо з того факту, що кілька ченців несли прапор із "сніжним левом", який є символом руху за незалежність Тибету, робить висновок про неправдивість заяв Далай-лами щодо обмеження цілей лише автономією.

Неважко збагнути, якої ланки не вистачає для коректності цього висновку, але яку, безумовно, мав на увазі автор: усі заворушення в Тибеті, мовляв, контролює безпосередньо Далай-лама та його оточення, ініціативу самих ченців незалежно від волі Далай-лами китайська сторона виключає. Олексій Коваль, утім, наголошує, що роль Далай-лами в міжнародній політиці є не такою значною, як може здатися з огляду на його популярність у медіа.

Тибетці незадоволені комунізмом та ізоляцією чи капіталізмом та глобалізацією?

Український активіст руху за збереження Тибету Олег Ткаченко вважає, що метою тибетців є не незалежність, а збереження традиції, для чого краю конче потрібна реальна культурна автономія. "Є великий сумнів, що зберегти тибетську культуру, тибетську духовну традицію зможуть 200-300 тис. тибетських вигнанців в умовах еміграції," – наголосив він у коментарі 1+1 News.

Поки одні публіцисти, згадуючи риторику часів холодної війни, зосереджують зусилля на критиці політики Компартії Китаю й вимагають протистояти режимові, інші згадують про не менш важливу причину незадоволення тибетців. Це є доволі інтенсивна зміна способу життя. Відхід від традиційного способу господарювання та активна модернізація, розповів Олексій Коваль, почалася ще з приєднанням Тибету до Китаю 1950 року, але в останні кілька років вона значно пришвидшилася. Своєрідним символом вторгнення капіталістичної цивілізації до світу, який ще багато в чому залишався традиційним, стало будівництво найбільш високогірної в світі залізниці, що з’єднала з Тибетом східні регіони Китаю.

Відтак пришвидшився рух, пришвидшилося життя, а з ними – і соціальне розшарування й асиміляція. Останніми роками потужний економічний розвиток регіону відбувається переважно за рахунок бізнесу, який ведуть підприємці, що переселяються з інших регіонів. Переважно це етнічні китайці, а відтак статки та соціальний статус китайців у Тибеті вищі. Олег Ткаченко поділився співчуттям до тибетців: "Місцеве населення Тибету у містах – маргіналізоване, вони вже складають меншість. Основна мова спілкування – китайська. Найважливіші посади у регіоні обіймають етнічні китайці хань (найбільша народність Китаю, що становить понад 90% населення країни – О.В.". Тож конфлікт має не лише національну чи релігійну, а й доволі чітко виражену соціальну й економічну складову. Це додає правдоподібності офіційній китайській версії подій 10 березня – з одним лиш уточненням: соціальне незадоволення тибетців спричинила надто вже прямолінійна модернізація, яку й проводила китайська влада.

"Чорні діри", створені закритістю й цензурою

Наразі встановити, що ж насправді відбувалося в Тибеті, просто неможливо. Регіон закритий для іноземних журналістів, навіть іноземців узагалі, та для спостерігачів із міжнародних організацій. Для журналістів із-за кордону китайська влада проводить прес-тури за спеціальними, нею ж наміченими маршрутами. Як зауважив Олексій Коваль, журналісти протягом десятиліть не мають доступу до цілих регіонів Тибету – тут дислоковані війська, тут міститься полігон ядерних випробувань, тут проходить доволі конфліктний кордон з Індією. Тож дивуватися, що маємо лише дві позиції зацікавлених сторін – Комуністичної партії Китайської народної республіки та тибетської діаспори – не доводиться. Китайські медіа, коли й дають слово "представникам тибетської складової багатонаціональної держави", припускають лише подяку партії за "покращення життя тибетців", мир, добробут та інші блага. Самих тибетців Тибету, та ще й тих, які не є ченцями, нам просто ніде почути.

Це мовчання уряд КНР намагається перенести й поза межі своєї держави. Саме з тиском Китаю часто пов’язують розгін демонстрацій у Непалі й Індії. В Україні двічі було закрито виставки, присвячені тибетській культурі, і їх закриття пов’язують саме з діяльністю китайського посольства. Понад те, працівники посольства вимагали скасувати науковий семінар у Києво-Могилянській академії, присвячений обговоренню книги Далай-лами XIV "Етика для нового тисячоліття"; семінар, утім, все-таки вдалося провести. Про розголос, що його набули ці ексцеси, свідчить петиція до Посольства КНР в Україні.

Риторика холодної війни навряд чи може чимось допомогти розв’язанню реальних проблем. Прямий тиск Заходу додає діям Китаю легітимності в очах очільників країни та її громадян, оскільки логіку дій тибетців Пекін починає пов’язувати з зовнішнім впливом, а сам конфлікт розглядати в контексті геополітичного протистояння. Олексій Коваль вважає, що зараз немає сенсу тиснути на Китай, тим більше, що, з його погляду, нічого надзвичайного в Тибеті в березні-квітні не сталося.

Головною проблемою є неможливість почути позицію самих тибетців, що живуть у Тибеті, а не лише китайського уряду або тибетської діаспори. Справжній тиск мав би концентруватися саме на цьому моменті: дати всім зацікавленим сторонам заговорити. Допоки журналісти не можуть побачити на власні очі, що ж відбувається в Тибеті, ця "внутрішня проблема" Китаю, безумовно, буде негативно впливати й на міжнародні відносини, а переговори залишатимуться здебільшого безпредметними.

Олексій Вєдров

Разработка сайта - Студия «D3»